Як знищити дерев’яну церкву?
Знищити дерев’яну церкву можна по-різному. Найбільш радикальний і очевидний спосіб – це просто її розібрати. На Закарпатті свідоме руйнування дерев’яних церковних споруд у ХХ ст. можна поділити на три періоди. Перший тривав від початку століття до 1945 року, коли край увійшов до складу СРСР: у цей період продовжувалася розпочата в кінці XVIII та у ХIХ ст. заміна дерев’яних церков мурованими. Упродовж другого періоду, періоду панування радянської влади, церкви нищилися руками місцевих «активістів» за сценаріями, розробленими у партійних кабінетах. Здавалося б, зі здобуттям Україною незалежності й поверненням релігійної свободи втрати мали би мінімізуватися до випадкових. Проте цього не сталося, і 1991 рік поклав початок третьому періоду нищення дерев’яних церков, який, на жаль, виявився дуже «плідним» і не закінчився, а триває дотепер. Зі 156 втрачених у ХХ–ХХІ ст. об’єктів церковної дерев’яної архітектури 65 зникли за часів Незалежності, у 1991–2021 роках. А з-поміж цих 65 лише 10 згоріли (причому у двох випадках це точно були підпали, лише не розслідувані й не доведені), решта 55 були цілком буденно розібрані.
Відповідальності за це ніхто не поніс – як і в усіх інших випадках, і не тільки на Закарпатті. В Україні за тридцять років незалежності взагалі немає прецеденту, щоб когось хоч якось було покарано за пошкодження чи брутальне знищення пам’ятки, навіть національного значення. То, може, у нас погане пам’яткоохоронне законодавство? Із цим питанням ми звернулися до відомого фахівця пам’яткоохоронної справи, громадського активіста, очільника Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Андрія Салюка.
Андрій Салюк: «Закон про охорону культурної спадщини має плюси й мінуси. Сама ідеологія в ньому прописана цілком нормально. А головним мінусом є те, що він не є законом прямої дії, коли за певне порушення передбачено певне покарання. Умовно кажучи, до цього закону треба прийняти ще один закон, де буде одна стаття: “Зобов’язати всіх дотримуватися Закону про охорону культурної спадщини”. Якби його дотримувалися, нинішня ситуація була би на кілька порядків кращою.
Іще одна велика проблема – відсутність чіткої і зрозумілої пам’яткоохоронної вертикалі. Ми знаємо, що центральним органом з охорони культурної спадщини є Міністерство культури, і всі ці тридцять років він не працює. Навіть тоді, коли ми присилаємо уже готову паспортну облікову документацію на історичну споруду для того, щоб її внесли у реєстр пам’яток. Вона може там загубитися або пролежати два роки в шухляді, а потім її повертають “на доопрацювання”, тому що за ці два роки було прийняте якесь нове положення і наша документація стала “некомплектною”. І це звичайна кабінетна робота, а що вже казати про реальні пам’яткоохоронні заходи та протидію злочинним діям із руйнування пам’яток».
Так само нікого й ніколи не було притягнуто до відповідальності за будь-які пошкодження пам’яток. Для дерев’яних церков це оббивання бляхою, іншими чужорідними матеріалами, спотворення архітектурних форм прибудовами або переробками, забудова охоронної зони. Ці процеси носять масовий характер і з кожним роком лише посилюються.
Перші випадки обшивання дерев’яних церков бляхою на Закарпатті належать ще до 1920-х років. В основі лежало, з одного боку, прагнення людей прикрасити храм – бо бляха була ознакою певного шику, а з іншого боку – практичні міркування: щоб церква стояла сто років, не потребуючи регулярних ремонтів. Часто це робилося коштом заробітчан, які працювали в Америці й воліли зробити подарунок рідному селу.
У 1930-і роки бляхизації практично не відбувалося, тому що чехословацька адміністрація вже звертала увагу на пам’ятки. За радянських часів обшивання церков бляхою теж не було – з тієї простої причини, що на їхній ремонт існувало табу. Лише церкви зі статусом пам’яток архітектури у 1960–1980-х роках реставрували, перекривши їх, як належить, ґонтом.
Масова бляхизація дерев’яних церков почалася з настанням релігійної свободи у 1990-х роках. Тоді пішли під бляху шедеври Великоберезнянщини – Гусний, Сухий, Вишка, всі церкви Воловеччини, на Міжгірщині, до прикладу, – Репинне, на Рахівщині – Білин. В останньому випадку все відбулося за традиційною безглуздою схемою: церкву оббивають бляхою, дерево під нею пріє і гниє, згодом церква оголошується прогнилою, такою, що не піддається жодному ремонту, – її розкидають і будують новий мурований храм.
Утім, з кінця 1990-х років не була побляхована жодна з дерев’яних церков, які належали до Мукачівської греко-католицької єпархії, – завдяки тому, що її очолив Мілан Шашік, єпископ-інтелектуал, який прислухався до фахових суджень і завжди йшов назустріч громадським ініціативам зі збереження дерев’яних храмів.
Проте більшість закарпатських церков, зокрема і дерев’яних, підпорядкована московському патріархату, і вони зазнали жахливих спотворень. Схоже, що було видане якесь розпорядження надати всім цим церквам ознак московського стилю. Так замість сірої бляхи старого зразка, яку ще можна було якось толерувати, на церквах з’явилася сяюча золота й синя бляха. Граційні барокові завершення мурованих базилік почали замінювати на золоті «цибулини». Так само повелися і з дерев’яними «гуцульськими базиліками»: на церкву, що мала виразну латинську архітектуру, чіпляли декілька золотих куполів-«цибулин».
Церкви, що є надто відомими як пам’ятки, не спотворюються аж так очевидно, проте поступово вони чимось обростають: бічними прибудовами, каплицями, господарсько-церковними спорудами. У 1990-х роках відкриті ґанки-галереї церков масово перетворилися на закриті засклені веранди, особливо на Міжгірщині – Ізки, Пилипець, Рекіти, Сойми, Верхній Студений та ін. Трендом останнього десятиліття стали прибудови до входів, чим особливо уславилася Воловеччина: це приставлені до західного фасаду квадратні зруби, засклені «кіоски», величезні пластмасові чи бляшані навіси на стовпах…
Доповнюють картину новозбудовані огорожі – від литих бетонних з візерунками до «мистецьких» кованих. У Колодному «кучеряві», позбавлені смаку ковані ґратки вбили прямо у різьблений одвірок церкви, що є однією з найдавніших в Україні.
До Струківської церкви у Ясінях, пам’ятки ЮНЕСКО, прибудували «художньої ковки» сходи, автентичні дерев’яні двері дзвіниці замінили на нові, металеві, теж з претензією на декоративність. В Ужку у церкві, що також є пам’яткою ЮНЕСКО, іще раніше замінили двері на нові, які частково перекрили фундаторський напис на одвірку.
Від середини 2010-х років у дерев’яних церквах дедалі частіше з’являються пластикові вакуумні вікна. Те, що зруби і склепіння такої церкви за своєю природою герметичними бути не можуть (і не мають!), нікому не спадає на думку.
Інтер’єри дерев’яних церков в умовах релігійної свободи масово винищені, старі ікони позникали у невідомому напрямку, різьблені кивоти найчастіше були замінені на бляшанки з польських і турецьких базарів. Стіни всередині храмів часто обшито фанерою чи пластиком.
Епідемія несмаку триває, і для її припинення немає жодних підстав в умовах повної бездіяльності місцевої влади, відсутності пам’яткоохоронних законів прямої дії, убивчо низького рівня культури священників і парафіян. Зрештою, чи діти у школі хоча би раз чули слова «культурна спадщина», «охорона пам’яток», «автентична архітектура», «реставрація»? Не лунають вони і з телевізора.
Як у таких обставинах діяти небайдужій людині, щоб урятувати пам’ятку? Поміркуємо у наступній статті.
Проєкт “Втрачені церкви Закарпаття” реалізується Закарпатською академією мистецтв спільно з ГО “Культурна платформа Закарпаття” в рамках проєкту “Аналітика культури” за підтримки Українського культурного фонду.