Розповідь наших експертів про їх персональну історію - як вони прийшли до теми дерев‘яної церкви і чому залишились?

Михайло Сирохман:
«Усе почалося з мистецького інтересу, можливо, інтересу до ландшафтів – змолоду я багато ходив Закарпаттям, малював, а невід’ємним атрибутом кожного села була дерев’яна церква. З часом прийшло розуміння цієї поезії дерева, чудесного перевтілення дерева як матеріалу у досконалу конструкцію, яка зберігає всі характеристики цього матеріалу, а разом із тим творить художню форму. По суті, це ідеал архітектури. Ця краса, досконалість і розмаїття форм захопили мене, згодом підштовхнули до досліджень. Тоді до світу існуючих дерев’яних церков доєднався й метафізичний світ пам’яток уже втрачених, але збережених у зображеннях та у спогадах людей. Вивчаю світ дерев’яної церкви ось уже сорок років, і він не перестає мене захоплювати.
Маю однодумців, і не лише у нас, а й за кордоном. Передусім це канадський українець Олег Іванусів, який неоціненно посприяв виходу моєї найбільшої книги “Церкви України. Закарпаття”, підготовка якої тривала майже десятиліття. У Чехії це автор енциклопедичних видань про дерев’яну архітектуру Європи Карел Куча, це директор Слов’янської бібліотеки Лукаш Бабка та його колеги Гана Оплештілова й Ріта Кіндлерова, завдяки яким я зміг попрацювати з архівним фондом цієї бібліотеки та прочитати у Празі лекцію про Рудольфа Гульку і Флоріана Заплетала – чеських дослідників 1920-х років, які залишили нам сотні світлин закарпатських дерев’яних храмів, серед яких чимало вже втрачені й збереглися тільки на цих фотографіях. У Словаччині – академік Микола Мушинка з Пряшева, який врятував і зберіг архів скляних негативів Заплетала, Ярослав Джоґаник, директор Музею української культури у Свиднику, з яким ми у 2019 році видали книжку «Втрачені дерев’яні церкви північно-східної Словаччини», Томаш Ковальський з Управління пам’яток у Братиславі, який допоміг у пошуку рідкісних світлин для проєкту “Втрачені церкви Закарпаття”. Є колеги й в Угорщині, Польщі. Допомога однодумців з інших країн незамінна, бо дає доступ до недосяжних в інший спосіб ресурсів».

Михайло Приймич:
«Я народився недалеко від дерев’яної церкви в моєму селі Бистрий, що нині є частиною села Котельниця на Воловеччині. Біля неї виростав, з нею пов’язані затишні враження дитинства. Коли пішов вчитися до Львівської академії мистецтв, ця церква часто повертала мене додому, бо почалися спроби оббити її бляхою, і я звертався в різні інстанції, щоб не допустити цього. Та все ж таки її забляхували і повністю переробили інтер’єр. Це болісно мене зачепило.
Усе це стимулювало мене зайнятися вивченням спершу своєї церкви, а згодом я познайомився з тоді вже досвідченим дослідником Михайлом Сирохманом, і подорожі з ним відкрили мені цілий новий світ. Я побачив церкви, яких ніколи би не побачив у себе на Воловеччині, потрапив в іще не порушені інтер’єри. Цей світ мене захопив. Коли я заглибився у тему, то спостеріг, що систематичним дослідженням іконостасів ще ніхто не займався. Тож узявся за цю справу.
Після років досліджень почала вимальовуватися загальна картина. До кінця XVIII ст. іконостаси для закарпатських церков створювали переважно майстри з потужних іконописних осередків у Галичині. А ось у ХІХ ст. мукачівський єпископ Андрій Бачинський почав відправляти семінаристів до Віденської академії мистецтв – вчитися на художників, різьбярів, палітурників. Отримавши академічну освіту, вони працювали над створенням стінописів та іконостасів на території всієї Мукачівської єпархії, що тоді сягала глибоко на територію нинішніх Словаччини та Угорщини. Той, хто отримував статус єпархіального художника, мав право керувати оздобленням церкви: давав дозвіл на роботу іншим малярам та різьбярам, контролював її якість.
Попри те, що роками вивчаю закарпатське церковне малярство, постійно виринають нові знахідки й нові загадки. Поле для досліджень – необмежене».

Олена Крушинська:
«Пам’ятками архітектури я мандрувала змалку, з сім’єю, у студентські роки цей інтерес став поглиблюватися, а переломним моментом стало знайомство з книгою Григорія Логвина “Пам’ятки мистецтва України й Молдавії” з божественними чорно-білими світлинами. Як я дізналася пізніше, це видання не одну мене «навернуло» у справу пам’яткових досліджень. У книзі найбільше вразило українське бароко і карпатські дерев’яні храми, екзотичні понад усякі межі. Вперше побачила їх вживу в кінці 90-х: спеціально спускалися до них з гір після піших походів або ж добиралися автобусами, від траси йшлося у село пішки по кілька кілометрів, часто під дощем. Отож від початку запізнала ті церкви у контексті: одразу розумієш, для чого у них стрімкі дахи, вкриті ґонтом по типу риб’ячої луски – щоб стікала вода, для чого опасання – щоб не замокали стіни. А ще під опасанням можна сховатися, зняти мокрющий дощовик (а раніше – гуню), привести себе до ладу перед тим, як заходити в урочистий інтер’єр. Ось це поєднання краси та функціональності і розмаїття стилів, від карпатських церков до струнких храмів степового Лівобережжя, мене й підкорило.
Сьогодні у моєму архіві кількасот тисяч фотографій пам’яток України, з публікацій – коло сотні науково-популярних статей, низка книжок та часописів, де я є автором або упорядником. Від 2006 року розвиваю свій сайт “Дерев’яні храми України“ (derev.org.ua). І у кожній новій експедиції кожна дерев’яна церква – це знову емоції та переживання: від її вигляду, від запаху старого дерева всередині дзвіниці, від дотику до старих зрубів. Такі, як ми – “пам’яткозалежні“, і це вже назавжди».