Охорона і реставрація пам’яток: європейський підхід

Щойно добудована репліка костелу св. Анни XVI ст. в Остраві-Грабовій, вересень 2004 р.

Пожежа повністю знищила дерев’яні конструкції даху і шпилю Нотр-Дам-де-Парі. Для їх відновлення у Франції цього року зрізали сотні вікових дубів

У Європі вже багато десятиліть не треба нікому пояснювати, чому пам’ятки архітектури необхідно берегти та реставрувати – це сама собою зрозуміла річ, як-от те, що діти мають ходити до школи. Отож промоція там полягає в тому, щоб боротися за увагу публіки, приваблювати туристів і, відповідно, заробляти більше коштів для «своїх» пам’яток, конкуруючи з іншими. Звичайно, і у європейських країнах є занепалі історичні споруди, але причиною цього буде не байдужість влади й громадян, а, приміром, тривалі пошуки дотацій на реставрацію або юридичні колізії щодо права власності.
Занепалий дерев’яний храм або дзвіниця у Європі – абсолютний виняток. Цій категорії пам’яток там приділяють найпильнішу увагу: і через їхню архаїчність, і через їхню вразливість, пов’язану з витривалістю самого матеріалу – дерева. І через те, що у європейських країнах дерев’яних храмів не так багато, або й зовсім мало, якщо порівнювати з кількістю мурованих.

У Європі ніхто не може почати реконструкцію споруди зі статусом пам’ятки без дозволу пам’яткоохоронної служби, навіть якщо ця споруда є приватною власністю і якщо заплановані зміни дрібні. В історичних містах і селах існують цілі охоронні зони кількох категорій, і чим вища категорія, тим суворіші обмеження. Якщо ви мешкаєте в будинку в історичному середмісті, то не зможете на власний розсуд перефарбувати фасад, поміняти вікно чи двері, встановити на даху сонячні батареї абощо. Усе це оцінюють пам’яткоохоронні комісії. Існують території, де під охороною перебуває природно-історичний ландшафт разом з лісами, полями і селами, де добре збереглася традиційна забудова. Їхні мешканці не мають права порушувати вигляд своїх будинків, тим більше будувати замість них нові. Хто не згоден, може переїхати – охочих купити традиційну дерев’яну хату, а там вони великі й добротні, більше ніж досить. У нас такою заповідною територією могло би стати, до прикладу, Синевирське озеро разом із навколишніми горами та селами з їхніми хатками та дерев’яними церквами… якби це запровадити хоча б у 1970-х.

Дерев’яна дзвіниця костелу у містечку Железни Брод (Чехія): на світлині ліворуч –пам’ятка до пожежі (фото 2004 р.), праворуч – її точна репліка, збудована після її знищення пожежею у 2007-му (фото 2010 р.)

Про європейський підхід до реставрації ми запитали чеського історика архітектури та урбанізму, члена ICOMOS, голову Товариства дослідження дерев’яних храмів та дзвіниць, автора енциклопедії дерев’яних церков та дзвіниць Європи Карела Кучу:
«У Європі всі реставраційні роботи, надто коли йдеться про пам’ятку дерев’яної архітектури, проводяться з великою пошаною до історичних конструкцій та матеріалів. Робиться усе можливе, щоби зберегти те, що можна зберегти. Якщо частина дерев’яного бруса згнила, то замість повної його заміни намагаються обійтися протезуванням, тобто вирізають і замінюють лише уражену частину. Коли дерев’яні елементи будь-що треба зберегти, застосовують реставраційну хімію: є спеціальні препарати, які консервують та укріплюють деревину. Також існують протипожежні, протигрибкові та інші розчини для просочення.

Тим часом в Україні дерев’яні храми рясніють пластиковими і бляшаними обшивками та синьо-золотими бляшаними куполами. Те саме в Білорусі й Росії. Таке враження, що в цих країнах немає пам’яткоохоронних служб, і церква творить що хоче. Від колег знаю, що і закони, і служби є, але на практиці вони не діють. Повна заборона застосування всіх сучасних матеріалів має бути першим кроком. Навіть не знаю, чи прописано це десь у наших законах, бо у нас нікому й на думку не спаде оббити дерев’яну церкву пластиком чи бляхою. А у згаданих країнах це роблять, ще й називають це “євроремонтом”.
Що стосується якості реставрації у Європі, то вона стандартно висока. Не знаю випадків, коли б реставратори нашкодили пам’ятці, застосували невідповідні матеріали. А от під час експедицій Україною я бачив такого багато».

Дерев’яний костел Божого Тіла XVI ст. в Гутах (Чехія), що став жертвою підпалу: a – пам’ятка до пожежі (фото 2013 р.), b – згарище (фото – серпень 2017 р.), c, d, e – у процесі будівництва репліки костелу (фото – липень, серпень і грудень 2020). Цього року будівництво було завершено.

Як європейські реставратори ставляться до матеріалів, можна побачити на прикладі Нотр-Дам-де-Парі. Після пожежі архітектори почали пропонувати проєкти поєднання вцілілої частини собору із фантасмагоричними сучасними конструкціями зі скла й металу. Та, перечекавши цю хвилю, французький уряд постановив відновлювати собор у первісному вигляді. Реставратори очищують і досліджують пошкоджені елементи і визначають, що можна зберегти, а що підлягає заміні. Вивчають хімічний склад каменю, фарб і скла та ізотопний склад обвугленої деревини – він говорить не лише про її вік, а й дасть змогу встановити локацію того лісу, де у XII–XIII ст. росли дуби, які пішли на будівництво. У січні цього року реставратори відібрали по всій Франції близько тисячі вікових дубів, що підходять для відновлення потужного перекриття собору. На основі зйомки з дронів будували тривимірні зображення дерев і тільки тоді визначали, чи відповідає той чи інший екземпляр усім критеріям. Найцінніші дерева зрубали у королівському лісі Берсе на Луарі: вісім найстаріших і найвищих дубів із цього лісу підуть на відновлення готичного шпилю та його опорної конструкції.

«Коли в Чехії згорає дерев’яний храм, автоматично передбачається, що його буде відбудовано у первісному вигляді, – розповідає Карел Куча. – В інших країнах це не аж так певно, але іноді теж буває, як-от у лемківському селі Команча в Польщі, де на місці згорілої у 2006-му православної церкви вже за два роки стояла її репліка. Приклади в Чехії – відбудовані копії згорілого костелу св. Анни XVI ст. в Остраві-Грабовій (згорів у 2002-му, відбудова завершена у 2004-му), підпаленого трьома молодиками і дощенту згорілого костелу Божого Тіла XVI ст. в Гутах (2017/2021), дзвіниці у містечку Железни Брод (2007/2008). Інтер’єри, настінні малювання, звичайно, не відновиш».

Відбудовуватимуть і згорілу торік дерев’яну церкву на Петршині у Празі, перенесену із закарпатського села Медведівці у 1929 році. До речі, гарний приклад подали у наш час мешканці лемківського села Габура у східній Словаччині. У XVIII ст. дерев’яна церква з цього села була перенесена у Малу Поляну, а у 1935 році її викупили і перенесли до Чехії, у Градец-Кралови, де вона стоїть дотепер. На початку 2000-х мешканці Габури хотіли забрати її назад, але оскільки акт купівлі був оформлений за всіма правилами, їм це не вдалося, і тоді у 2009–2010 роках вони замовили детальні обміри церкви та відбудували її точну копію у Габурі. Гроші на це зібрали громадською збіркою.

Дерев’яна церква св. Миколая XVII ст., що колись була перенесена з лемківського села Габура у село Мала Поляна (нині – територія Словаччини), а 1935 року викуплена і перенесена у Градец-Кралови, де перебуває дотепер 

Копія церкви св. Миколая, відбудована за точними обмірами у 2009–2010 роках в Габурі з ініціативи мешканців села

Проєкт “Втрачені церкви Закарпаття” реалізується Закарпатською академією мистецтв спільно з ГО “Культурна платформа Закарпаття” в рамках проєкту “Аналітика культури” за підтримки Українського культурного фонду.

Facebook – https://cutt.ly/6mySyUa
Instagram – https://www.instagram.com/lost.churches/