Дерев’яні церкви і туризм: досвід сусідів
Для тих, хто не хоче їздити в тури разом із повним автобусом незнайомців і воліє мандрувати самостійно, ідеальний туристичний маршрут – це той, до якого не потрібно готуватися. В Україні це поки що неможливо. Навіть збираючись у подорож начебто туристичними регіонами, як-от Закарпаття або ближні околиці Львова, потрібно попрацювати над маршрутом самостійно: знайти у путівниках, на спеціалізованих сайтах, на мапах пам’ятки, обрати ті, що цікавлять найбільше, – скажімо, це дерев’яні церкви, – і продумати, в якій послідовності їх об’їхати. Далі, вже під час подорожі, треба невпинно звірятися зі своїми нотатками, не проґавити потрібні повороти з траси в село, а в самому селі – питати в людей, де стоїть церква і як до неї проїхати. Не кажучи вже про те, що церква, якщо це не неділя, швидше за все стоятиме зачинена.
У європейських країнах для того, щоб максимально сприяти індивідуальному туризму, вже давно запроваджено стандарт туристичних дороговказів – прямокутник з білим написом і зображенням на коричневому тлі. Завдяки характерному кольору водієві легко помітити його серед безлічі інших дорожніх знаків (надто коли вони незнайомі й чужою мовою). На такому дороговказі розміщують стандартне умовне позначення («замок», «костел»…) або індивідуальне зображення, назву і датування пам’ятки («Замок Карлштейн, XІV ст.»), стрілку, відстань у кілометрах. На автобанах за кілька кілометрів до дороговказу зі стрілкою встановлюють аналогічний щит, тільки без стрілки – це «попереджувальний» знак, який дає водієві час на роздуми.
Найцікавіше, коли туристичні дороговкази об’єднують у систему, яка відповідає тематичному маршруту і веде мандрівника від одного об’єкта до іншого. Якщо говорити про релігійний туризм, то найвідоміший такий маршрут – це знаменитий «шлях святого Якова», або «Каміно де Сантьяго», яким паломники мандрують з IX ст. і до нашого часу. Нині це близько півтори сотні тисяч осіб на рік. Прочани відвідують декілька міст зі стародавніми храмами, де вклоняються реліквіям, а найважливіша з них є кінцевою метою – це мощі апостола Якова, що зберігаються у соборі міста Сантьяґо-де-Компостела.
Релігійний туризм тісно переплітається з туризмом пам’ятками сакральної архітектури. В обох випадках серед мандрівників будуть люди з широким спектром релігійності, від глибоко віруючих до атеїстів, яким цікаві сакральне мистецтво та архітектура. «Готових» маршрутів багато, наприклад, у Франції – це «Шлях клюнійської романської архітектури», «Маршрут романськими храмами Оверні», «Маршрут каплицями тамплієрів» і десятки інших.
А ось «готових» маршрутів дерев’яними храмами в Західній Європі практично немає. Натомість ідеальний, розгалужений і маркований «Шлях дерев’яної архітектури» («Szlak Architektury Drewnianej») існує в Польщі. Він постав у співпраці трьох воєводств, Сілезького, Малопольського та Підкарпатського, у 2001–2003 роках, а у 2008–2009-му до них приєдналося іще одне воєводство – Свентокшиське. Над створенням «Шляху» працювали пам’яткоохоронці спільно з місцевою владою. «Шляхові» у кожному з воєводств відповідає свій сайт з онлайн-мапою, чималого обсягу путівник, паперова мапа тощо.
У Сілезькому воєводстві «Шлях» має протяжність 1060 км, з яких 326 припадає на головну «трасу», а решта – на 5 «петель» по 120–180 км кожна. Тут «Шлях» включає 93 пам’ятки дерев’яної архітектури: костели, каплиці, дзвіниці, двори, корчми, мисливський палацик, водяний млин, шпихлір, два скансени. У Малопольському воєводстві протяжність «Шляху», поділеного на чотири «траси», – понад 1500 км, він включає 253 пам’ятки, зокрема й лемківські греко-католицькі церкви. У Підкарпатському воєводстві протяжність «Шляху», поділеного на 9 трас, – 1202 км, і греко-католицькі церкви тут становлять більшість. І, нарешті, у Свентокшиському воєводстві «Шлях» поділений на чотири «траси» та невелике «кільце» і включає кількадесят об’єктів.
Менші масштаби – близько 300 км і півсотні пам’яток, – має аналогічний «Карпатський дерев’яний шлях» (Karpatská drevená cesta, KDC) у Східній Словаччині, проте для нас він іще цікавіший, адже більшість його об’єктів (як і у польському прикордонні) – це лемківські, тобто українські дерев’яні церкви. KDC теж має свій сайт і невеликий друкований путівник, який також можна безкоштовно скачати у PDF.
У 2007–2013 роках у рамках фінансованого ЄС проєкту транскордонної співпраці польський та словацький «Шляхи» були поєднані в одну систему як «Дерев’яні храми у польсько-словацькому пограниччі». На жаль, ніде немає ні слова про те, що насправді це лемківські дерев’яні церкви на українських етнічних землях.
І польський, і словацький «Шляхи» мають досконалу систему дороговказів. На них зображено лаконічний, впізнаваний логотип (польський – у вигляді зрубу, словацький – у вигляді силуету триверхої – знову ж таки типово української – церкви), назву села, стрілку напряму. Навіть випадково побачивши перший дороговказ до дерев’яної церкви, далі турист може мандрувати «всліпу», без підказок мап, путівників чи інтернету. Приїхавши до пам’ятки, він побачить інфостенд кількома мовами (польська/словацька, англійська, німецька). Окрім тексту з описом історії та особливостей архітектури церкви, там обов’язково міститиметься картосхема, де буде позначено і цей, і всі сусідні об’єкти. Обравши потрібні, можна продовжувати подорож, просто слідкуючи за дороговказами зі знайомим логотипом.
По селах, особливо у прикордонні, лише окремі дерев’яні церкви мають фіксований розклад роботи як туристичні об’єкти, та це б і не мало сенсу, якщо туристи заглядають туди лише час від часу. Зате на дверях майже кожної церкви висить папірець з іменем, мобільним телефоном, а іноді навіть зі схемою розташування будинку людини, яка має ключі й може відкрити церкву для огляду. Це дуже зручно для всіх.
Чому в такі тематичні маршрути включають усі дерев’яні церкви, а не лише найвидатніші або найближчі до автотрас? Тому що, по-перше, у Європі є дуже багато туристів, яким розходиться побачити не лише популярні, а й маловідомі пам’ятки, особливо в глушині, у майже неторканій місцевості – це лише додає їм цінності. По-друге, увага до пам’ятки, її відвідуваність працюють їй на користь: місцева громада пишається нею ще більше, її не забудуть доглянути, вчасно відреставрувати.
Останніми роками в Україні уздовж великих трас теж з’явилися туристичні «коричневі» дороговкази. Нерідко вони викликають зауваження, але перший крок зроблено, і це не може не тішити. Дерев’яних церков серед таких маркованих об’єктів – одиниці, і наявність дороговказу залежить не від цінності пам’ятки, а від того, чи увійшли туристичні вказівники у план під час реконструкції тої чи іншої траси. У будь-якому разі зарано створювати офіційний маршрут і скеровувати на нього туристів, допоки на картосхемі потрібно буде вказувати не лише відстані до об’єктів, а й міру «вбитості» дороги. І вже зовсім неможливо привабити мандрівників пам’ятками, оббитими бляхою і пластиком. Тож європейський досвід варто переймати комплексно – збереження автентичності пам’ятки та її оточення, прийнятні дороги, пріоритет індивідуального пізнавального туризму перед масовим автобусним, який зазвичай знищує атмосферу затишних, камерних місцин.
Проєкт “Втрачені церкви Закарпаття” реалізується Закарпатською академією мистецтв спільно з ГО “Культурна платформа Закарпаття” в рамках проєкту “Аналітика культури” за підтримки Українського культурного фонду.