Дерев’яна церква – один із маркерів української національної ідентичності

Маркерами національної ідентичності можна вважати ті явища, які дають нам змогу відчути, свідомо чи несвідомо, свою приналежність до власного народу, явища, що відрізняють нас навіть від найближчих сусідів. Коли звучить українська народна мелодія, ми не сплутаємо її з мелодією польською чи російською, хоча пояснити особливості українського мелосу можуть лише фахівці – а ми просто відчуваємо, що це «наше». 

Носієм ідентичності є й архітектура. Історія архітектури – це не просто хронологія появи певних будівель та стилів, це історія того, як і чому розвивалося середовище людського буття – повсякденного і духовного. Для мешканців села чи містечка церква була не лише духовним орієнтиром, а й носієм пам’яті про всіх предків, які були в ній охрещені, обвінчані та відспівані, заспокійливою гарантією, що й вони так само отримають своє місце у цій послідовності генерацій. У селі церква часто була єдиним громадським простором і єдиним еталоном краси, втіленням синтезу мистецтв: архітектури, іконопису, різьбарства, ткацтва, співу. Будівля церкви домінувала у забудові села; декілька церков у містечку також відповідали його структурі й візуально взаємодіяли між собою.

В Україні з її складною історією, в якій чергувалися періоди самостійності та приналежності до різних імперій, усі без винятку історичні храми всіх конфесій маємо вважати «нашими» пам’ятками, хоча б тому, що які би зовнішні впливи не були присутні, українські будівничі все одно привносили в архітектуру щось своє. Та все ж варто розрізняти, які церкви є автентичними пам’ятками, що їх можна і треба вважати маркерами української національної ідентичності. У першу чергу до них належать українські дерев’яні храми, які логічно повстали з народного житлового дерев’яного будівництва і стали його кульмінацією. Найдавніші зразки дерев’яних церков, простих одноверхих споруд, відомі завдяки археологічним знахідкам і належать ще до князівських часів. І у наступні століття на теренах усієї України дерев’яних церков будувалося непомірно більше, ніж мурованих.

Краєвид містечка Зіньків на Хмельниччині із церквою 1769 року. Світлина з книжки Тита Геврика, 1987

Найбільшої досконалості українська сакральна архітектура досягла у XVII–XVIII ст. Тоді, у період Гетьманщини, на хвилі свободи й переможних настроїв, відбувся справжній злет українського мистецтва в усіх його проявах. На той момент уже розвинулося декілька шкіл дерев’яного будівництва – свої особливості мали церкви Лівобережжя, Наддніпрянщини, Полісся, Поділля, Волині, у Карпатах сформувалися бойківський, лемківський, гуцульський стилі дерев’яної архітектури. На форми і пропорції впливали місцеві мистецькі традиції, особливості ландшафту, клімат. Так, у Карпатах дерев’яні храми мали стрімкі дахи, щоб на них не затримувався сніг, і великий винос опасання – захисного дашка, який оперізував зруби церкви, захищаючи їх від замокання, а що далі на схід, де опадів менше, то вужчим ставало опасання.

Василіянський монастир у Крехові  на Львівщині. На гравюрі Діонісія Сінкевича (1699) видно дерев’яні церкви, дзвіницю та інші  споруди, розміщені під захистом оборонних мурів

Ситуація докорінно змінилася зі скасуванням автономії, прав і вольностей Гетьманщини. Російській імперії потрібно було створити гомогенний простір на всій своїй території. У 1801 році Святійший Синод видав перший із серії указів про заборону будівництва нових дерев’яних церков. Відтоді повсюди в імперії мали будуватися кам’яні церкви за виданими Синодом збірниками «типових проектів». Архітектор і реставратор, кандидат архітектури Денис Вітченко (Харків) у своїй відеолекції «Українська сакральна архітектура та ідентичність», яку можна переглянути на Youtube, розповідає про те, як у результаті таких дій українську національну архітектуру спершу замістила загальноєвропейська, класицистична, а потім, у 1830–1840-х роках, ближче до «весни народів», відбулася підміна –начебто повертаючись до «національної традиції», Синод запровадив типові проекти в дусі північно-російських церков: Росія удавала із себе національну, російську державу, хоча насправді була багатонаціональним імперським утворенням. Так на українських землях виросли тисячі чужих для нас «єпархіалок», а вцілілі українські церкви отримали класицистичні портики та прибудовані дзвіниці в тому-таки російському дусі. Тож автентичними слід вважати збудовані до кінця XVIII ст. дерев’яні церкви, які зазвичай називають козацькими. Багато з них були архітектурними шедеврами, і справжньою трагедію для нашої національної ідентичності є те, що у 1930-х роках в рамках «боротьби з релігією» майже всі старовинні дерев’яні церкви Лівобережжя й Наддніпрянщини були знищені. Тільки завдяки Стефану Таранушенку та деяким іншим дослідникам першої третини ХХ ст. вони збереглися для нас на світлинах, у кресленнях та описах.

Церква у Крайникові на Хустщині, 1668. Світлина Флоріана Заплетала, 1921

У Західній Україні культурного розриву у ХІХ ст. не відбулося – на Закарпатті дерев’яні церкви у традиційному дусі будувалися найдовше, аж до середини ХХ ст. Впливи західного мистецтва українські майстри зуміли поєднати з національною архітектурою – так у закарпатських церков у XVIII ст. замість звичайного верху над західним зрубом виросли вежі з бароковим завершенням. При цьому церкви не втратили своєї автентичності – такі існують лише на Закарпатті, а подібні – лише на лемківських землях на нинішньому польському та словацькому прикордонні.

Церква 1761 року в селі Артемівка на Харківщині буде знищена у 1930-х в рамках «боротьби з релігією», як і сотні інших храмів. Світлина Стефана Таранушенка, 1926

Україна – перша у світі за кількістю дерев’яних храмів та розмаїттям їхніх стилів і форм (за нами йдуть Польща – близько 1,5 тис., та Румунія – до 1,2 тис., і про таке стильове розмаїття там немає й мови). Що ж відрізняє українські дерев’яні церкви від усіх інших? 

– усі вони – зрубні; що далі на захід від нашого кордону, то більше там домінують дерев’яні храми каркасної конструкції;

Закарпаття, Свалява-Бистрий. Церква св. Миколи Чудотворця, збудована у XVI і перебудована у др. пол. XVIII ст. Світлина Михайла Сирохмана, 1995

 – традиційна українська церква має три об’єми, розташовані в одну лінію, і, відповідно, три верхи, центральний – найвищий; також поширені п’ятидільні, хрещаті у плані церкви, зрідка із заповненнями між раменами хреста, що дає дев’ятидільний план (приклад – знаменита церква у Новомосковську); на захід від нас хрещатих церков практично немає;

Зруби закарпатських церков. Світлини Давида Ґобермана, 1960-і

– ще одна принципова відмінність від західних сусідів – безфасадність наших церков, тобто відсутність у них головного і другорядних фасадів: церкви створювали так, щоб споглядати їх можна було зусібіч;

– унікальний елемент, що існує виключно в архітектурі українських дерев’яних храмів, – «залом», сполучення чотири- або восьмигранного прямовисного зрубу зі зрізаною пірамідою. Його використання давало змогу конструювати ступінчасті верхи. Вони могли мати від одного до шести і навіть восьми заломів, які зменшувалися у напрямку від нижніх до верхніх;

Трибанна церква 1760 року в селі Привітів на Житомирщині. Світлина з книжки Г. Павлуцького 1905 року

П’ятибанна церква у містечку Яришів на Вінничині. Світлина з книжки Г. Павлуцького 1905 року

Дев’ятибанна церква у Новомосковську, Дніпропетровщина. Світлина 1886 року

– внутрішній простір української дерев’яної церкви повністю відповідає її зовнішнім формам: якщо ми бачимо верхи зовні, то побачимо їх і зсередини – на всю висоту. Для порівняння: зайшовши в оздоблений нагромадженням шатрів, теремків і маківок храм десь на Півночі Росії, ми опинимося у тісній комірчині з плескатою підшитою стелею, адже цей простір треба опалювати. 

В українських церквах висотне розкриття інтер’єру доведено до досконалості. А поступове звуження багатозаломних верхів за рахунок продуманої майстром-будівничим гри світла й тіней створювало оптичну ілюзію, завдяки якій верхи здавалися ще вищими, ніж вони були, буквально розчиняючись десь угорі.

Багатозаломна бойківська церква у селі Нижнє Висоцьке на Львівщині, 1814.  Світлина Михайла Драґана, 1930-і

Висотне розкриття інтер’єру у церкві 1710 року в селі Пакуль, Чернігівщина. Світлина Стефана Таранушенка, 1928

 Проєкт “Втрачені церкви Закарпаття” реалізується Закарпатською академією мистецтв спільно з ГО “Культурна платформа Закарпаття” в рамках проєкту “Аналітика культури” за підтримки Українського культурного фонду.