Церква і громада

Патріархальне село було маленьким, але цілісним та чітко структурованим суспільством, а церква – його осердям. Саме навколо церкви гуртувалася сільська громада, і саме тут проявлялося те, що тепер назвали би «самоорганізацією». Громада обирала «церковну двадцятку» – двадцятьох найповажніших ґазд, які мали в селі найвищий авторитет, священник її затверджував, і далі цей комітет опікувався всіма справами парафії. З-поміж членів церковного комітету призначався один або кілька кураторів, які турбувалися про ремонт храму, порядок на цвинтарі, придбання церковних книг, дзвонів тощо. Для прийняття важливих рішень двадцятка збиралася у повному складі й велося обговорення. До її повноважень належали не лише господарчі питання, а й опіка над парафіянами, які цього потребували, – вдовами, сиротами, хворими.

Дослідник закарпатських храмів Михайло Сирохман (ліворуч) і куратор церкви св. Василя Великого XVII–XVIII ст. у селі Лікіцари. З архіву М. Сирохмана

Звичайно, у парафіяльному житті великою була роль священника. На ньому лежала відповідальність за стан церкви і все церковне майно, причому не тільки моральна, а й, так би мовити, юридична: регулярно відбувалися візитації з єпархії, нинішніми словами – «інспекції з інвентаризацією», коли перевірялася й документально фіксувалася наявність усіх церковних речей, що їх свого часу «прийняв на баланс» священник, почавши служіння на парафії. І якщо чогось бракувало, він мав пояснити – з якої причини.

Жінки, хоч і не входили до церковного комітету, впливали на його рішення через своїх чоловіків та синів і загалом брали активну участь у парафіяльному житті. До їхньої прямої компетенції входило прибирання і прикрашання церкви – вони мали забезпечити її чепуристими тканими доріжками-«покрівцями», оздобити ікони вишитими рушниками, принести у храм живі квіти. Хлопчики прислуговували панотцю під час богослужіння – це була для них велика подія.

Патріархальне село було консервативним в усьому, і насамперед – в тому, що стосувалося церкви. Якщо у храмі щось було влаштовано певним чином, то це ніхто не міняв, бо ж так було при батькові, при дідові й прадідові. Замінити іконостас чи перемалювати в ньому ікони могли лише у крайньому випадку, якщо вони були дуже старі й закіптюжені від свічок, а загалом – зберігали непорушно: вірянин знав, що перед цими намоленими іконами брали шлюб його дідо й баба, його батьки, він сам – і вінчання своїх онуків хотів побачити там само. З цієї ж причини, а не лише через їхню високу вартість, берегли Євангеліє та інші церковні книги. 

Консервативність, а точніше – чітке дотримання традицій у ремеслі, була притаманна і майстрам, які будували й ремонтували церкви. Ремесло передавалося з покоління у покоління, і спадковий тесля знав, яке дерево треба вибрати для будівництва, коли саме його зрізати, як і скільки сушити, як закладати підвалини, ставити зруби, вкривати дахи ґонтом. Усі ці технології були вивірені досвідом багатьох генерацій. Витривалість колотого й підтесаного ґонту рахували у два людські покоління – близько 50 років, потім його треба було міняти на новий. Новаторські ідеї на кшталт перекриття церкви бляхою не спадали людям на думку – бо їхні батьки й діди так не робили. 

Розповідає голова львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Андрій Салюк: «Світлої пам’яті Борис Возницький зауважував, що за радянської влади церква в селі стояла закрита, але її подвір’я було акуратно викошено, як і в старі часи. Тоді про це дбав не священник, не церковний комітет – просто хтось, хто жив поруч, відчував потребу подбати про порядок, для нього це була не чиясь, а його церква. І в радянську добу – якщо бачили, що десь облітає ґонт, дах пошкодився, то хтось непомітно йшов і підкладав дощечку, щось потихеньку ремонтував. А у наш час, казав Возницький, церква діюча, та щоб біля неї був лад, священникові треба докласти зусиль, організувати когось. Не минула безслідно радянська пропаганда, виросло нове покоління людей, для яких церква вже не “їхня”, а “чиясь”».

Проте буває, що для когось церква стає «його» навіть тоді, коли її вже не існує. Михайло Маркович – відомий закарпатський блоґер, який робить цікаві публікації про старі світлини Закарпаття, віднайдені ним на інтернет-ресурсах і в оцифрованих фондах бібліотек та музеїв, розповідає, що його захоплення почалося десять років тому з рідного села: «Старі світлини викликають у мене особливі почуття. Завдяки ним вдається досліджувати історію Закарпаття і, зокрема, села Майдан на Міжгірщині, де я народився. Усе почалося зі старих світлин майданської церкви, яка згоріла 1974 року. Для мене вони стали оприявленням тих історій, які я слухав та уявляв змалку. Моє дитинство припало на 90-ті, коли тема релігії й церков знову стала актуальною в наших краях. Це і повернення греко-католицької церкви з підпілля, і відновлення всіх традиційних свят та церковних обрядів – хрестин, вінчань, похоронів, парастасів. Саме тоді почув історію про те, як мою тітку хрестили потай, вдосвіта, під однією зі смерек, що росли біля місця, де стояла спалена церква.

Церкву було знищено за сценарієм райкому комуністичної партії, трьох виконавців знайшли серед місцевих: вони підпалили церкву з різних боків і втекли. 

Коли люди з усіх кінців села побачили надвечір високий стовп полум’я – це загорівся шпиль, – то збіглися гасити пожежу. Приїхали і пожежники на спецмашині, однак цистерна виявилася порожньою. Ця деталь дає зрозуміти, що про сплановану пожежу їх було повідомлено заздалегідь. Мій дід, схопивши головного з прибулих пожежників за комір, змушував його гасити пожежу й сварився – для чого вони взагалі приїхали без води. За це йому потім довелося відсидіти 15 діб арешту в Міжгір’ї. 

Тим, хто бачив пожежу, а серед них був і мій батько, запам’яталися крики людей, падіння шпиля та вогняні іскри. У церкві зберігалося багато ікон, різне церковне начиння. Дзвін з церкви потім знайшли на згарищі, він був повністю розплавлений вогнем.

Зі спогадів моєї мами знаю, що все ж таки деякі ікони з церкви вдалося врятувати. Вночі їх принесли до нас додому й переховували до ранку, потім забрали, що було з ними далі –  невідомо.

Виконавцям злочину не вдалося втекти від долі – всі троє за короткий час після цієї події пішли з життя. Одного збив автомобіль, ще один упав на майданському заводі зі сходів і отримав травми, несумісні з життям. Парадоксально, але третій палій сам загинув від вогню. Викурюючи бджіл під час вибирання меду, він випадково підпалив вулик, де в нього були заховані гроші, почав його гасити – й отримав опіки, від яких і помер.

Для мешканців нашого села втратити святиню було тяжким ударом. Моя мама, яка дитиною ходила до церкви попри заборони й чергування вчителів у комуністичні часи, запам’ятала, яка там була атмосфера – з відчутним духом старовини, порипуванням дерев’яної підлоги, з особливим запахом та світлом від свічок.

Наразі мені відомо про вісьмох дослідників, які зафіксували церкву в Майдані на світлинах, – це Гулька, Заплетал, Провазник, Вавроушек, Січинський, Логвин, Макушенко, Ґоберман. Її також малювали згаданий Гулька, Краткі, Ржержіха, Бокшай, Шутєв. Одна з найгарніших дерев’яних церков «готичного» стилю, вона захоплювала митців своїми пропорціями. Це був шедевр, створений руками місцевих будівничих».

 Проєкт “Втрачені церкви Закарпаття” реалізується Закарпатською академією мистецтв спільно з ГО “Культурна платформа Закарпаття” в рамках проєкту “Аналітика культури” за підтримки Українського культурного фонду.